Молитву болісному Богу,
удосвіта схопившись з ляку,
в зеленій сукні натщесерце
вона читала кожен день.
Як вчила бабця, цілувала
Одвічні істини ікон безликих,
стираючи пилюку з німбів,
закоханими у життя вустами.
А по обіді прикладалася до шиї
солоного від спеки землекопа,
який з недопалком сіренькім у правиці,
лівицею завжди горнув її до себе.
Він винаймав помешкання у ксьондза
неподалік цвинтарної каплиці.
В його вікні ніколи не світилось
він збився з ліку виритих могил.
Вона кохала його плечі та коліна,
а він одну лишень її молитву,
відправлену надвечір із проханням
на ранок мати свій вчорашній спокій.
Аби не він, її б вже відспівали,
як не вона, то по коліна в смерть,
молитву болісному Богу
читав би натщесерце
він
щодень.
Гнат Дарнишин 23.08.2003
|
|
