А ти став любити дощ, мерзенну негоду і мряку, зливи. Для тебе тепер хоч щось є крихітним натяком на "щасливий". Ти вийдеш, на два повороти замкнеш, по сходах, - зайдеш у скрипучі двері, схвильовано знітишся, переждеш - усе в звичайній твоїй манері. Спитаєш з затинкою: "Т-ти йдеш, чи ні"? Почуєш усміхнене: "Вже збираюсь", зрадієш тоненьким потічкам води на віконнім склі, що неквапом вниз стікають. Ну майже як сльози усіх, хто кохав, - просто прісні - без солі, поволі розправиш зморшки на пелюстках парасолі.
Вона підведеться, зіщулить чоло, примружиться, одягнеться....Так звично…"Було це зі мною вже, чи не було"? Цей сумнів глибоко вкрадеться - в саму підсвідомість, де дежавю блукають собі серед звивин, і хором співають пісню свою, у такт цій травневій зливі. "Кра-пли-ни до-щу у на-ми-сто скл-ааа-ди", у довжелезну як вічність низку - "Хай буде цей дощ завжди!" - напружено дзьобає думка мізки.
Вона у плащі, у легеньких туфлях, в важких молекулах "Ніна Річі" - от-от і відірветься, і на дах, і кращою стане втричі. І скине із себе отого плаща, молекули й навіть туфлі з підборами...Й просто доща. Збиратиме повні кухлі, та глечики емальовані, в каструлі, в усе, що прийдеться, під руки тоді попадеться й буде назавжди анульоване.
Бо ж є ті, що вип’ють все зело дощу - до крапельки-до останньої, а є ті, що змокнуть і зляжуть з ускладненням від кохання. Вона - з тих хто вип’є. А він - напевною запорукою ускладнень хвороби тепер - тримає її за руку - веде по весняних калюжах, й благає, немов востаннє "Іди, іди дощику!", інфікуючи всіх коханням. І, ні на що не зважаючи, вона збереже свій секрет: вона так його чекала, бо знала – так бути мало, бо тільки вона єдина на всій дощовій планеті має імунітет.
І навіть коли епідемія - й від вірусів все зависне. Ти відчуватимеш - вона в темі, її подих поруч, що нарешті є привід і вона міцно пальці стисне на твоїх пальцях - на гнучкій металевій конструкції, що як вітрячок кульбаби. А її зваби будуть близько-близько... Так, що ти зможеш побачити її ім’я у консолі... Адже у дощ вона свідомо й навмисне забуває удома свою парасолю. |
|
