Десь там, у темному, гнилому казематі,
У підземеллі, серед бруду й пацюків,
Лунає й досі пісня козакова,
І лине вона серед диких степів.
Несеться вона разом з вітром,
Розносить по Вкраїні печаль,
І трави степові колише,
Але ніхто її не чує нажаль…
Криві, побиті пальці,
Досі перебирають кобзу,
І в’язень, тяжко зітхаючи,
Співає пісню свою.
Козакова думка несеться,
Перелітаючи через степи,
Свобода в грудях б’ється,
А очі дивляться туди.
Туди, де сходить сонце,
Де вітри буйнії шумлять,
І через своє вузеньке віконце,
В’язень заглядає вдаль.
Лице його сурове і сіре,
Застигло як камінь біля вікна,
І залізні охопила грати,
Могутня, козацька рука.
Сиві вуса лежать спокійно,
Вітер не чіпає їх,
А серце в грудях б’ється сильно,
При вигляді краєвидів тих.
Пам’ятає в’язень часи,
Коли вільний наче орел,
Скакав він на коні через степи,
Пив воду з кришталевих джерел.
Коли вітер був його батьком,
Сонце – матір’ю було,
І разом з ним були його браття,
І кінь вороний його.
Згадує він братів своїх,
Діда старого свого,
Братами йому були козаки,
А дідом – сивочолий Дніпро.
Згадує син України,
Кручі могутні, широкі поля,
І від спогадів тих, по щоці,
Пробігає стрімко сльоза.
Він мучиться страшно, без свободи і волі,
Сивий Прометей України,
Знову його пісню, печальну й журливу,
Чують степи і рівнини.
Але ні, не зламати душу могутню,
Не покорити вільні думки,
Ніколи не розлюбить козак,
Свої сердешні краї.
Вороги хотіли знищити,
Правду в козацьких очах.
Але їм не зрозуміти ніколи,
Що любов перемагає страх…
Ось так, рік за роком минаючи,
Спливають швидкоплинні літа,
І знов з каземату лунає,
Голос, мов грім, козака…
|
|
