Навіщо нам чужого щастя дрібка,
Навіщо нам у віддалі чужі
Півтони, як свойого в світі світла
Нам вистачає так, як темноти –
Ночей любити в місячних долинах,
Вглядатися в свої сто полонин,
В костел зірки носити замість свічок,
А свічки розпалити в полині…
З чужої сторони лиш далину
Розділимо на миті до краси,
А поруч себе – найясніша суть,
А біля себе – краще в світі жить.
Навіщо нам закопані криниці,
Зариті в землю кості і церкви,
Коли ми з ними всі із того ж вістря,
Із тих же вен, відкритих на землі…
Навіщо нам занедбані ставки,
Навіщо нам непам’ять і безживність…
Сто рідних мов у висловах одних,
Із закутків, із кожної говірки…
Навіщо нам покинуті міста,
Поставлений на шлях обруч в зеніті?
Урветься путь… Зеніткою у твань.
А так немало треба – з суттю жити.
|
|
