Чому я не беру тебе у дім,
Чому тебе на вулиці лишаю?
Тому що з честю я живу із цим
Складним, як доля, світом, і тримаюсь
Урівень з ним, куди б то він мене
Не вкинув, з пересердя, що подалі…
Бо хто тоді простори перетне,
Кого прикрасять вулиць пекторалі?..
Чому я не беру тебе у ніч,
Моя любове, ти іще не знаєш?
Тому, що ти запалиш сотню свіч,
А я не хочу, щоб згоряли ранки.
Чому, як тільки з дому я іду,
Беру з собою людям дарувати,
Куди мій путь, немов оту журу,
Немов у мене що того багатства…
Тому дарую я немов з присвят,
Що вистачить тебе і краща станеш,
І сотні раз повернешся на спад,
І прийдеш знову вбрана у троянди.
Чому я не вінчаюся з тобою
Що вільним трибом, в домі суєти?..
Бо ти мені і так дана на роки,
І більше стане, з часом, до одмін…
Чому я не показую нікому
Тебе як свій талан, як свій присуд?..
Тому, що знають вже, немов заслону,
Вони тебе, і вивчили красу.
Чому я не беру з тебе нічого,
І знову все тобі я віддаю?..
Щоб ти не зникла, не розтала льодом,
Не заховалась серед довгих дум…
То як тебе я зву? Не іменами.
Коханням зву, як вуличний загреб.
І в небеса тебе я відряджаю,
Щоб ти мені вела своїх сестер.
|
|
