Тебе до себе пригорну,
Немов земельку з бур’яну,
Зазолотись, роса стебла,
З усім, що я тобі несла,
За все, що йшло до мене з тиш,
Із наполоханих узвиш,
І я приймала б супокій,
І проростання світлих мрій.
Мені ти любий, рідний край,
Ти мене завжди підіймай,
Із бід усіх, з усіх жалів,
Сприймаю я твій тихий спів.
За кожен день, що відлетів,
Гарячий мед із конюшин,
Я вірю рідній цій землі,
Нема на ній земних богів.
Я виринаю з протиріч,
Я бачу: змінять всіх роки,
Та в тебе вийдуть сотні лиць,
Із-під самих твоїх вербиць.
|
|
