Увесь твій потрійний гекзаметр накручений в засвітках ночі В віньєтки все чорної гриви густого як твані волосся, Язик твій як зашморг у горлі – синіє у небі розрада,
Несила від нього відплинуть між ревним стримінням тополі, Вдаряй же, вдаряй у дзиґарі, далека, омріяна гостя, І падай так близько, так поруч, незнана ще досталь відплата…
У чорному зшитку як мрево, жовтіють листочки начерку, Як річка, тече почуттями, і б’є в берегів камінцях У перше півколо і в друге розкішного твого стояння…
Ти довга і вся безкінечна, хай далі збирають капусту, Тугих качанів загортання, тебе передали у крівцях, І тільки залишились курси так само далеко як школа…
Увесь твій напружений поверх, чи паверх, чи Божа сторожа, Жахами, тернами, в кропиву, в бур’ян, в остюки, у стезю, Як напади ходжених в завтра, уже не відпустять зело…
Тому у ритмічних ваганнях, у тванях і накипах врочень, Видінням накликана в щасті, ти в темний прибульцями юг Всі луни у город з тобою, в порожніх півночі метро…
|
|