Увесь твій потрійний гекзаметр накручений в засвітках ночі
В віньєтки все чорної гриви густого як твані волосся,
Язик твій як зашморг у горлі – синіє у небі розрада,
Несила від нього відплинуть між ревним стримінням тополі,
Вдаряй же, вдаряй у дзиґарі, далека, омріяна гостя,
І падай так близько, так поруч, незнана ще досталь відплата…
У чорному зшитку як мрево, жовтіють листочки начерку,
Як річка, тече почуттями, і б’є в берегів камінцях
У перше півколо і в друге розкішного твого стояння…
Ти довга і вся безкінечна, хай далі збирають капусту,
Тугих качанів загортання, тебе передали у крівцях,
І тільки залишились курси так само далеко як школа…
Увесь твій напружений поверх, чи паверх, чи Божа сторожа,
Жахами, тернами, в кропиву, в бур’ян, в остюки, у стезю,
Як напади ходжених в завтра, уже не відпустять зело…
Тому у ритмічних ваганнях, у тванях і накипах врочень,
Видінням накликана в щасті, ти в темний прибульцями юг
Всі луни у город з тобою, в порожніх півночі метро…
|
|
