Хто співає пісню, а хто й так гукає,
Де ви заблудились, діти юних завтра?
У якому лісі вас шукати треба,
Щоб прожити віку по дзиґарях неба?
Никать щоб світанням, щоб полуднувати,
Де вечірні зорі, юні, закопали?
Щоб то не скопали, щоб не здогадались,
Нащо поробили, справджене з ділами?
Може, десь далеко, може, зовсім поруч,
Не зважає юнка – враженим любов’ю.
Колісничі гонять – божевільні коні,
Та стоять узбіччям – ті, хто йшов учора.
Так стоять, так гонять, а в кінці дороги
Злазить з тої брички й тиця в осокори
Патериця древня в шкарубких долонях,
Нібито картопля, в ветхої старої…
Миші утікають, там де стежка збилась…
Там же те-то й те-то, з ким ти полюбився…
Він іде в минуле, і живе із тою,
В кого обернулась старосвітня доля…
Все життя ловив би, не вловив кохання,
Колісничі гонять, вкруг гуляють пави,
Нап’ялися нерви, натягнулись жили,
Тішить око безум – молодої сили…
Третього причастя, ревної сторожі,
Піраміди чисел, як в песиголовців,
Доки не заграє, в струни вдарить ліри
Та сама завзята, що за все судилась…
Отоді поет вже: довгі гострить пера,
Їй усе байдуже, чи біжи чи в зелах
Ти її оспівуй, чи вторгайся в працю,
Де ви заблудились, діти юних завтра?
|
|
