Не мало й не багато – шістсот років: жили й вмирали бургомістри і поети тут – на задвірках цілої планети у провінційних тихих Чернівцях. Я бачу свято, рух людських потоків, біля кіосків - продавщиць привітних, і мерія, фарбована в блакитне, й жовто-блакитний майоріє стяг. Й не треба обдивлятись з усіх боків нашвидкоруч відновлені фасади, - за кожним з них закріплені посади людей із рад районних на місцях. Із арматури і бетонних блоків на совість реставруються будівлі і, мабуть, Главка б перекинувся в могилі, якби побачив переміни ці. Як з магматичних батолітів й штоків із нетрів ратуші крізь щільні жалюзі вигляда мер в коштовнім ланцюзі на вулиці, де чути стукіт кроків, де чути дзвони, гул машин і сміх, де в сувенірних магазинах геть в усіх гостей швиденько й спритно спустошають гаманці. Не треба ясновидців і пророків: всю ніч гуляння, ярмарка й салют, і іноземних розсипом валют куплятимуть у парку «баранці». Усе мине, кане у Лєту прутських стоків: святкове човгання туристів по бруківці нетесаній. Яка в 700, як грифельні олівці обтешеться - в гладенькі камінці ногами чернівчан, - так каже мер.
Жовтневе місто спить. Післясвяткове. А літо бабине снується павутинням і тьотя Оля – наш двірник із ЖРЕПу із двору вимітає блювотиння. Наприкінці. |
|
