Нарешті – поштовх… А куди?
До самоназви? До витоків?
І хто штовхає? Біди й роки?
Рука? Слова? Безсилля йти?
А може, матір? Може, осінь?
Вигонить геть, в чужі краї.
Убрався ліс. В гарячий тлін.
Слідів нема, де темні сосни.
Нарешті – поштовх… І до хмар
Дорога встане, й день покосить,
І задощить – у самі брості,
І вечір дасть путі вогням…
|
|
