Може, й випаде, може, й зрине,
На відтинки поділить вирви,
І оросить наломи й вільхи,
Людських діянь двері прокриє…
Розгорне сторінки, й сховає
Свої очі від сліз гарячих,
Може, й станеться, що назначень
Стане більше, ніж руйнування…
Може, й прийде, і загородить
І садок і маленьку хатку…
І його проводжають ранки…
Вечори зустрічають з полем…
Але доти нема пророка,
Вирва плаче, трава літує, –
Аж по саме вікно забуте
Сходи всі поросли жалкою…
І не просто простити злами,
І не легко наругу знати,
Не розбийте замок тополі,
І в собі не вбивайте правду…
Ось для чого живе буття,
Не спішіть на зазив знебути,
А розважте, чи може, з суттю
Оберете й собі життя…
|
|
