В лісів поліських безмір
Впаде мій оберіг,
Як заклинання й шепіт
Вже золотих беріз…
І там, де стежка зрине,
Я все за мить віддам,
Щоб танути в полині,
Пройти в жалких дощах…
І тлом все-довгих вулиць,
І хутором розлук,
Як дівчину, чи трумну,
Чи як озерний дух,
Навік цей спогад ревно
Тримаючи в полях,
Хатинкою озветься,
Сльозами – з забуття…
|
|
