В лісів поліських безмір Впаде мій оберіг, Як заклинання й шепіт Вже золотих беріз…
І там, де стежка зрине, Я все за мить віддам, Щоб танути в полині, Пройти в жалких дощах…
І тлом все-довгих вулиць, І хутором розлук, Як дівчину, чи трумну, Чи як озерний дух,
Навік цей спогад ревно Тримаючи в полях, Хатинкою озветься, Сльозами – з забуття…
|
|