Осінь горює, на зграї пташині,
Ліс скинув лист, і поля спорожніли,
Тільки невижата смужка одна,
Думу печальну співає вона.
Все видається, шуршать колоски:
«Низько стояти в осінні дощі,
В паділ схилятись до стерня й землі,
Зерня з бадиллям вкладати під сніг…
Кожної ночі до схід зоряниці
Ми як пожива для всякої птиці,
Звір нас потопче, негода зіб’є.
Де наш оратай? Чого він ще жде?
Може, ми гіршим таланом світились,
Може, нестрійно – цвіли, колосились?
Ні! ми у золоті й сріблі давно,
Все ми спізнали, зростили зерно.
Нас він надбав не для того, щоб зимний
Вітер осінній в негоду розвіяв…»
Вітер приносить їм гірку дилему:
Ваш оратай вже далеко на небі.
Знав, для чого і орав він і сіяв,
Та не по силі він працю сподіяв.
Сталось, що справи вкорочують вік,
І пропливають життя береги.
Руки, що вивели ці борозенки,
Вже не здіймуться до зерня й земельки,
Погляд розтанув, і голос пропав,
Той, що вам пісню журливу співав,
Як на ріллю, за стерном колосковим,
Ваш оратай йшов до смужки на поле. |
|
