|
|
|
 |
|
|
|
Вічно кохати (проза)
Максим Волохань
|
|
Вічно кохати
„Рука сама тягнеться до цигарки” – саме так завжди відмахувалися друзі, коли я питав, чого вони палять, коли нервують. Цигарка заспокоює? Сумнівний факт. Але таке виправдання поселилося, як аксіома, у тисяч людей в свідомості і впевнює їх кожен день в правоті власних же помилок. Але я наприклад не спробував жодної цигарки за все життя. Ви напевно здивуєтесь, скажете, що брешу, або по п’яні і не пам’ятаю, з ким не буває, тощо. Але я ніколи і не напивався. Серйозно, проживши на світі трохи менше за чверть сторіччя так жодного разу і не напився. І це не із серії анекдотів „Коли напиваюсь – нічого не забуваю... як мінімум за собою такого не пригадую.”. Я далеко не пай-хлопчик котрий всього боїться, просто завжди боровся зі своїми проблемами сам, без допомоги градусу і нікотину. Навіть бажання ніколи не виникало...
Хоча? Бажання – дивна штука! Напевно тут і варто зупинитися. Але ні... продовжимо. Чи виникало в мене бажання палити? Якщо б запитали десь на вулиці і запропонували при цьому затягнутися, то точно б сказав „звісно ні!”. Але зараз... зараз в мене виникають сумніви. Знаєте, повертаючись до того, що я завжди боровся зі своїми проблемами сам, ніколи не виносив все з свого власного мікрокосмосу, переживав сам собі, тримав все в собі і ховав все від всіх (така бурда), то можна зробити висновок – я просто людина, котра не виставляє справжнього себе на показ. Ззовні красива обгортка, а в середині... а що в середині? Іноді я сам не знаю відповіді на це питання. Здається, що так довго ховав все в собі, що й сам знайти не можу...
Навіть не знаю як сказати, але я так багато тримав в собі, що це все ніби почало жити окремим від мене життям. Я став таким собі донором для емоцій, котрі рано чи пізно повинні були проявити себе, а поки сиділи в мені, набирались сили і чекали заповітного моменту. І дочекались... Але зараз не про це.
Я починав про бажання палити, так от, коли пориви емоцій, наприклад істерики, припадки люті або повна неконтрольованість власного тіла, охоплювали мене, то бажання палити виникало просто підсвідомо, а можливо я хотів напитися, навіть нажратися до чортів, але ніколи собі цього не дозволяв. А потім... потім мені почали снитися дивні сни в котрих я палю, палю по справжньому, затягуюсь і ніби з димом в моє тіло приходять спокій і насолода, ніби солодкий ковток якогось французького вина. Ці сни були чимось більшим, ніж просто сни. Коли я прокидався – відчував у роті присмак цигарки, ніби знав який він, ніби знав як палити, ніби ще тримав пальцями цигарку... ніби заспокоївся. Після того, як я прокидався після таких снів, то спочатку відчував повну дезорієнтацію, а потім мене чомусь охоплювала паніка, кидало в піт, лихорадило. Дивні сни...
Доречи, я забув Вам представитись, звати мене Крістоф Бжезовський. Не дивуйтесь, я поляк за походженням. Хоча і все своє свідоме життя прожив на Україні. Мені двадцять три роки. От ми і познайомились. Щось забув... Точно! Я не сказав головного – якщо Ви це читаєте, то значить я вже помер. Ось тепер ми точно познайомились.
Напевно, прочитавши Ви подумаєте, що це записки якого-небудь суїцидника котрий втратив сенс життя і повісився з безвиході. Нажаль все було не так просто.
Спробую згадати як все починалось. Це було літо, мені якраз пішов другий десяток, я відчував, що світ десь там, під моїми ногами. Відчуття того, що немає речей мені непідсильних охоплювало кожну клітинку мого тіла. Я відчував в собі такі сили, які навіть не міг осягнути. Чому? Навіть не знаю. Напевно тому, що я не мав проблем. Не мав проблем з навчанням, з грошима, з жінками, з законом, з соціумом та іншими складовими нашого неосяжного світу. І мені захотілося чогось більшого. Я не знав чого. Можливо дізнатись таємниці прибульців, можливо стати агентом ЦРУ, можливо знайти масонський орден, який до сих пір таємно править всім світом. Одним словом хотілось чогось такого, що виходило за рамки звичайної, середньостатистичної людської свідомості.
Як зараз, пам’ятаю ту алею в парку, вечір, я йшов по ній вздовж, було пусто і якось сумно. Мені було нічого робити і раптом я побачив дівчину. Гарну дівчину. Вона йшла на зустріч, міркувала про щось своє. Її ніжне тіло було ніби оповите ніжністю і незайманістю. Вона була лише в короткому жовтому платтячку, яке ніби не прикривало, а лише окреслювало її чудову фігуру. Я вирішив не втрачати шансу бо ніколи не любив щось втрачати. Коли вона проходила повз мене я рішуче розвернувся і пішов з нею поруч, зразу заговорив до неї з характерним польським акцентом, хоча міг розмовляти і без нього, але чомусь дівчатам цей акцент завжди подобався:
- Чого така гарна дівчина і одна ввечері та ще й в парку. Чи можу я Вас проводити? Бо в парку вночі багато чого може трапитися.
- Так, вночі в парку чіпляються такі придурки як ти! Котись під три чорти зі своїми пропозиціями і галімим акцентом!
Такої відповіді я ніяк не очікував. Я був дуже самовпевнений, завжди отримував своє і така відповідь мене заділа. Але не просто заділа, вона мене розлютила. Я відчував як кров в венах закипає, а м’язи стають пружними. Я з трудом себе контролював, але продовжив спокійно, вже без акценту:
- Чому зразу такий негатив, я просто замилувався Вашою красою і захотів зробити приємне, а Ви зразу „котись під три чорти”.
- Хочеш зробити приємне?! Заберись геть!
Щось в моїй свідомості перемкнуло. Моя впевненість в тому, що весь світ перед моїми ногами наштовхнулась на таку примітивну перепону, як дівчина в вечірньому парку. Не могли ж такі високі ідеали всемогутності потерпіти крах із-за якоїсь дівчини! Гнів в мені наростав! Я схопив її за лікоть, дівчина різко вирвала руку, вдарила рукою по щоці, залишивши криваві сліди від нігтів і почала тікати.
В мені щось зірвалось. Лють закипіла в жилах, в скронях ніби барабанний стук, свідомість ніби залилася червоним. Я побіг за нею... догнав... схопив за волосся... вона закричала... вдарив... впала... я накинувся... силою примусив... ніби не контролював себе... стягнув нижню білизну і ввійшов без стуку... вона вкусила мене за шию... я відчув як тече моя кров... я ґвалтував її ніжно... а потім все також ніжно її задушив.
Хотілось палити. В її сумочці знайшов пачку жіночих цигарок, але курити не став – принципи! Покрутив цигарку в руках, подивився на свою мертву подругу:
- Не хочеш закурити? А я хочу, а не можу. Ех... шкода. А ти чому не хочеш? Невже я так тебе виснажив? Так, зовсім не рухаєшся... ну ладно, допоможу вже.
Я вставив їй цигарку в рота і підпалив. Яка картина. Мертва дівчина палить. Щось в цьому було. Такої насолоди я не отримував ніколи. Я дивився на дівчину і зрозумів – ось воно, моє кохання. Я ліг поруч і обійняв її. Так добре. Напевно ще не бувало так добре. От би закурити ще, але не можна – принципи!
Ми пролежали так декілька годин, поки повз не проходив патруль, вони спочатку подумали, що п’яні, але коли підійшли поближче – то зрозуміли, що дівчина мертва. Мене скрутили, відвезли в камеру. Через два тижні був суд. Але я знепритомнів ще на пів дорозі. Засідання провели без мене. Мої батьки – впливові люди, дипломати. Тому в суді доказали, що я ненормальний. Мене направили на примусове лікування. Але я знав – я абсолютно здоровий, просто я кохаю, а коли людина кохає, вона робить необдумані вчинки.
Ми переїхали в інше місто, в лікарню мене ніхто не віддав, батьки тримали мене дома. Але я відчував – світ все ще десь там, під моїми ногами. Він чекає мене. Однієї ночі я втік. Я біг кудись, бо не знав цього міста, біг, поки не натрапив на невеличкий сквер. Я йшов по ньому, і раптом побачив двох молодих людей, вони цілувалися на лавочці. Я підійшов впритул, хлопець погрожуюче встав:
- Тобі чого?
- Як її звали?
- Кого?
- Мою кохану?
- Яку кохану, чувак, ти взагалі звідки взявся?
- Як її звали?
- Та ти ж ненормальний.
Він взяв дівчину за руку і вони пішли геть. Поруч лежав камінь. Хлопця я вбив одним ударом. А дівчина... я хотів її волосся, воно нагадувало мені волосся моєї коханої... шкода я не знаю як її звати. Я не ґвалтував цю дівчину, просто взяв уламок пляшки і зрізав волосся. Коли вона вирвалась, то побігла геть.
Через пів години мене знову скрутили, як в ту ніч. Цього разу батьки нічого не змогли зробити. Мене забрали в псих лікарню, а батьки були вимушені повернуся в Польщу.
Мене звати Крістоф Бжезовський. Якщо ви це читаєте – значить я вже мертвий. Але про це я не жалкую. Жалкую лише про дві речі. Про те, що так і не спробував жодної цигарки, і про те, що не запитав як її звати...
Світ був десь там, під моїми ногами, шкода, що він мене не дочекався.
12-13 грудня 2009
|
|
|
|
|
© Copyright: Максим Волохань, 2010
|
|
РЕЦЕНЗІЇ
Додати рецензію
|
|
|
Максиме, просто немає слів...
Що ти хотів цим сказати?
Ілля Рудаков - 2009/01/25 00:46 »
|
| ЗАУВАЖЕННЯ: |
(Додати) |
| |
|
Багато чого, не знаю чи вийшло в форматі новели. Тут про людину, котра не готова боротися, бо все доставалось їй марно. Людина, котра любить себе більше ніж своє власне життя, котра оправдує принципами відсутність мотивації... людина, для котрої в житті немає ціннсотей... навіть саме життя... і це для неї лише оправдання своєї присутності.
МаксимВолохань - 2009/01/25 13:21
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Стань автором!
Додай свої твори зараз!
Поринь у наш світ!
Просто реєструйся!
|
|
|
|
