Мов край чужий у рідному краю,
Отак ці запустіння краєвиди,
Оці відселені, над зеленню запруд,
Водою за канавами розмиті,
Біжать, біжать у розтіч тополя,
За ними берегів летять блакиті,
На упокій від шепотів земля
Тобі говорить про своє прожите…
А скільки успокоєнь і світань,
Приноровитися – і можна рань обняти,
І можна стежку, себе й рихви сталь
Водою прохолодно обілляти…
З криниченьки, з колонки, там ще, там,
Де вікна вставлені у шибки і лукаво
Супроти сонця зблиснуть – заселяй,
А вдень піти, ожину позбирати…
А теплий шлях? А цей новий ридван?
А птаства спів від самого порогу?
І добре жить, життя пустивши в край
Саме до себе, вигнавши сторонніх,
І страх, і невротичних зуб-дідків,
Які про щось шверегають що грязно,
Тому саму’ навчили юнаків,
На чисте місце, в росах благодаті,
В нові алмазні розсипи уран
В родовищі сховався там і ловить…
Анахронізм заліз у рідний край,
Отак оці відселені простори…
|
