|
Запалю і я свічу, помовчу, помолюся «Хліб наш насущний дай нам сьогодні», згадаю, бабуня казала: онучко, дивися – он там під тином поховано маленьку дитину та, хоч хреста немає, але люди знають – минають це місце подалі, Трохимівна садить мальви отут щороку, - кажуть вона могла бути небогою мертвому малюкові. Усі ж ми ходим під Богом, вона й не бачила його ніколи, навіть замолоду – бо ж від голоду помер маленький Петрик, померла й Анничка – його сестричка, що ген там похована під тополею, під висохлою криничкою»... «І совісті не зайняти, і горя не пережить, - розказує бабця, - он, бачиш ту хату? Ось там колись жили двійнята, і час, мов ріка біжить, та гріх пам’ятають люди вже й батько їх вмер і лежить їх мати – Галина в могилі. Двійнят ми не хоронили, хто-зна може їм пожить вдалося у тітки в Карпатах. Туди, нам казала їх мати, відвезли дітей назавжди. Злі люди казали – їх з’їли, та я їм не хочу вірить. Та що вже тепер – в секреті було, як у тридцять третій вмирали від голоду ми. Як дід мій помер і мама, візьми Боже душі їх в рай, і як я просила тата хоч крихітку, щоб згадати, як пахне скориночки край такого як з печі виймають – хрумкого, як сонце хліба. Хіба... хтось забув, забирали усе – борошно й колосся, як нам отоді велося, як з голоду пухли, живіт вело....» Бабуня сидить і плаче – «Ну як оце може бути?! По телевізору кажуть – це щось наплутали люди, й Голодомору ніякого не було».
|
